Блокування російською митницею українських товарів розгнівало усіх українських експортерів – від виробника пива “Оболоні” до “Метінвесту” олігарха Ріната Ахметова.
Проблеми на митниці, здавалося б, повинні стати останньою краплею в очах української верхівки і наприклад, змусити звернутися зі скаргами до СОТ. Але поки що цього не трапилося.
Російський уряд відмахнувся від цієї ситуації, а український, по-суті, теж закрив очі, обмежившись кількома заявами про те, що офіційних повідомлень та скарг з боку Росії не було.
Хоча те, що українські підприємства втрачають гроші, а деяким узагалі загрожує зупинка виробництва хіба не свідчить про очевидні негаразди?
І винні не цукерки від Roshen, сири українських виробників і навіть не у російських митниках. Проблема криється у складній багаторічній історії україно-російських відносин. І у тому, що Україна, вирвавшись із СРСР так і не вирвалась із імперської тіні та не позбулася комплексу васала.
“Реальна економіка” хоче просто нагадати як розвивалися відносини цих двох держав та що “подарували” Україні співпраця з РФ.
Крим
Кримський півострів став одним з каменем спотикання на шляху до порозуміння України та Росії після розпаду СРСР
Адже при передачі Криму УРСР в 1954 році начебто було порушено радянське законодавство.
Зрештою, Росія погодилася, щоб Крим залишився у складі України лише зберігаючи автономний статус.
Ще одним великим каменем спотикання була приналежність Севастополя, а також розміщеного в його порту Чорноморського флоту СРСР. На відміну від решти Криму, Севастополь в адміністративному відношенні був безпосередньо підпорядкований Москві.
З 1993 до 1996 роки Крим навіть жив за “московським часом”.
Після довгих інтенсивних переговорів було вирішено поділити Чорноморський флот, а за російською його частиною зберегти право використовувати Севастополь як база до 2017 року.
Острів Тузла
2003 рік став першим “дзвіночком”, у до того наче не дуже складних україно-російських відносинах, через суперечки навколо приналежності острова Тузла. Росія почала зі свого боку будувати величезну піщану дамбу в бік острова.
І хоча в 2005 українське МЗС , заявило що Росія визнала приналежність Україні острова “Коса Тузла” в Керченській протоці і “вод навколо нього”, у РФ з цією тезою не погодились, підкресливши, що статус острова – не визначений.
“Газові війни”
У вересні 1993 року Україна погодилася обміняти частину своїх кораблів Чорноморського флоту на списання 800 мільйонів доларів першого газового боргу перед Росією.
У березні 1994 року “Газпром” призупиняє поставки газу на Україну. На той момент борг України за газ перевищує 1 трильйон рублів. “Газпром” зажадав вирішення проблеми боргу за рахунок передачі Росії частини майнових прав на українські газопроводи і підприємства.
10 березня, в ході україно-російських переговорів, було прийнято рішення про продовження постачань газу на Україну. Причому українська сторона прийняла на себе зобов’язання протягом місяця надати графік погашення боргів за газ. Хоча графік так і не був наданий, з політичних причин Україну не відключили від газу.
У 1995-1996 роках, коли віце-прем’єром з питань ПЕК працює майбутній український прем’єр Павло Лазаренко, Єдині енергетичні системи України під керівництвом Юлії Тимошенко стають найбільшим імпортером газу в Україні. Щорічний обіг коштів компанії становить 10-11 мільярдів доларів.
Нова міжурядова газова угода між Україною та Росією була підписана восени 2001 року. Ця угода мала діяти до 2013 року. У ній жорстко фіксувалася ціна на російський газ для України – 80 доларів за тисячу кубометрів
У серпні 2004 року до угод були внесені зміни, згідно із якими Росія погоджувалася на зниження ціни на газ до 50 доларів за тисячу кубів. Подейкують, що це було пов’язано з тим, що після перемоги на президентських виборах 2004 року Віктора Януковича Україна погодиться на передачу ГТС під контроль “Газпрому”.
У 2005 році українська сторона не подала заявки на імпорт російського газу, воліючи змінити контракти, укладені за часів прем’єрства Віктора Януковича. Крім того, 31 грудня 2005 року закінчувався термін дії міждержавного договору з Туркменистаном.
Таким чином, на 1 січня 2006 року єдиним можливим постачальником газу до України ставав “Газпром”, який назвав нову ціну за свій газ: 230 доларів за тисячу кубометрів.
4 січня 2006 року міністр енергетики Іван Плачков та голова “Нафтогазу” Олексій Івченко привозять із Москви нову газову угоду, згідно із якою Україна імпортуватиме “коктейль” із дорожчого російського та дешевшого середньоазійського газу за ціною у 95 доларів за тисячу кубів.
Друга новорічна газова війна: на 1 січня 2009 року між Україною та Росією знову не було підписано річного контракту про постачання газу.
7січня 2009 року Газпром повністю припинив постачання транзитного газу в Україну.
Українська ГТС перейшла у автономний режим роботи.
19 січня 2009 року за присутності українського та російського прем’єрів Юлії Тимошенко та Володимира Путіна керівники НАК “Нафтогаз” та РАТ “Газпром” підписали україно-російські газові угоди.
В угодах було передбачено перехід до прямих поставок від “Газпрому” до “Нафтогазу”, ліквідацію посередника в особі РосУкрЕнерго, зафіксовано сталу формулу визначення ціни на російський газ залежно від цін на нафту і нафтопродукти на світових ринках, а також виписані умови “бери або плати”
Вже у квітні 2010 року між країнами були укладені “Харківські угоди”, що передбачають збереження бази російського флоту в Севастополі до, як мінімум 2042 року, й знижки для України на російський газ у розмірі 100 доларів на один рік.
Та у результаті “обміну” у виграші зовсім не Україна, адже платить за російський більше, ніж європейські країни.
Логічно і правильно, як заявляли неодноразово експерти, було змінити формулу ціноутворення, а не отримати короткострокову знижку.
В липні 2010 року прем’єр-міністр України Микола Азаров заявив, що уряд України веде переговори про створення газотранспортного консорціуму між Україною, ЄС і Росією.
А вже з 2013 року Україна почала нехтувати пунктом контракту “Бери, або плати” і купувати газ в ЄС, вартість якого нижче від “газпромівського”. В цій ситуації нашу країну ще чекає не один судовий процес. Адже наприкінці січня російська компанія “Газпром” виставила українському “Нафтогазу” рахунок на сім мільярдів доларів за недобір газу за підсумками минулого року.
Але головним союзником, і можливим шансом на вирішення довготривалих газових суперечок є сланцевий газ, нарощування видобутку якого може знизити вартість “блакитного палива” до 120-150 доларів за тисячу кубометрів
Торгівельні війни
Росія з року в рік вигадує нові претензії до українських продуктів. Українське м’ясо і молоко потрапляло під заборону в 2006 році і 2010 році. В перший раз російські чиновники заявляли просто про недовіру до української ветеринарної служби.
У другому випадку м’ясо і молоко стало елементом “заманювання” України в Митний союз.
Усім добре запам’яталася сирна війна у 2012 році, яка коштувала українським виробникам сотні мільйонів доларів і не мала серйозного підґрунтя, адже, як відомо, міжнародна експертиза пальмової олії – на яку скаржилася РФ – у сирах з України не знайшла.
Останнім дзвоником стала ситуація навколо продукції підприємства Петра Порошенка – компаніїRoshen.
АН-70
Заручником складних відносин між Україною та Росією став літак АН-70. Улітку цього року гедиректор “Антонова” неодноразово заявляв, що Росія зриває виробництво Ан-70 і гальмує серійний випуск цих літаків.
У це легко повірити, адже раніше радник президента Росії Сергій Глазьєв заявив, що прохолодне ставлення Росії до проекту створення літака зумовили бажання України налагодити співпрацю з військовим блоком НАТО і спроби передати науково-конструкторську документацію з військово-транспортному літаку Ан-70 натовським країнам.
Примус до Митного союзу
Меморандум про співпрацю між Євразійською економічною комісією і Україною може увійти в історію як самий безглуздий міжнародний документ, зразок документа ні про що, документа-пустушки.
Читання цього двосторінкового опусу потрібно починати з останнього абзацу, в якому зазначено, що меморандум не є міжнародним договором і не створює прав і зобов’язань, регульованих міжнародним правом.
Тобто підписати підписали, але як до підписання, так і після ніхто нікому нічого не винен. Але щось підписати, мабуть, треба було, тому на світ народилися ще чотири пункти.
Відповідно до першого, українська сторона може бути присутнім на відкритих засіданнях Вищої євразійської економічної ради. Другим пунктом зафіксовано, що Україна має право отримувати копії документів ради, третім – Україна бере на себе зобов’язання утримуватися від дій і заяв, які суперечать інтересам МС і ЄЕП. Що значить “суперечать інтересам” – загадка.
І нарешті, в четвертому пункті говориться про те, що Україна визначить свого представника в органах Митного союзу і навіть наділить його “необхідними повноваженнями”. Враховуючи попередні пункти, абсолютно незрозуміло, про які повноваження йдеться?
Поки що Росія ревно ставиться до будь-яких намагань України рухатися в бік підписання ЗВТ з ЄС, та створює торгівельні та інші економічні перешкоди, вирішення яких, начебто. Можливо лише після приєднання до Митного союзу.
