неділя, 10 лютого 2013 р.

Про омніоманьяків, середньовічних китайців та дефіцит шляхетності

Україна страждає на гострий дефіцит шляхетності. Це особливо чітко відчувається в ті моменти, коли дивишся на плебейські профілі та потрійні підборіддя можновладців.


Україна страждає на гострий дефіцит шляхетності. Це особливо чітко відчувається в ті моменти, коли дивишся на плебейські профілі та потрійні підборіддя можновладців. На їхні хамські манери та лакейські звички. На запарковані на тротуарах біля парламенту Майбахи та годинники, вартість яких перевищує річний бюджет районного центру.
І справа не в біографіях чиновників та обранців, в яких, в кращому випадку, бракує відомостей про освіту, а часто просто бракує сторінок. Зрештою, диплом про вищу освіту або довідку про відсутність судимості можна купити так само легко, як і українське громадянство. Або просто вдавати їхню наявність, розраховуючи на те, що ніхто ніколи не поцікавиться випускниками якого-небудь Луганського педінституту або Торезької виправної колонії.
Справа не в походженні, тим більш, що кожен другий свинорилий власник депутатського або міністерського крісла має засвідчене Академією наук генеалогічне дерево, яке підверджує, що він є прямим нащадком гетьмана Сагайдачного або навіть князів Аскольда і Діра. До родопису зазвичай додається династійний герб, на якому геральдичні символи межують з логотипами автомобільних компаній та зображеннями іноземних валют.
Дефіцит шляхетності полягає в іншому. В наборі примітивних бажань та прагнень, які мотивують українську псевдоеліту на їхню антисуспільну діяльність. Сенс їхнього існування зводиться до задоволення хворобливої потреби в набутті об’єктів розкоші. Завдання нерухомості в Челсі та персональних бізнес-джетів компенсувати власникам відчуття власної нікчемності, створивши натомість іллюзію влади та важливості.
Жоден з них не здатен зрозуміти, навіщо лорду Байрону, який в 10 років вже був пером Англії, в 36 було продавати все своє майно і вирушати на чолі організованої за ці кошти експедиції на захист повсталої проти османів Греції. Навіщо австрійскому ерцгерцогу Вільгельму фон Габсбургу було вдягати мундир полковника Дієвої Армії Української народної республіки і ризикувати власним життям, виборюючи незалежність для нації, жодної краплини крові якої не текло в його жилах.
Споживацтво для українських корупціонерів є єдиним способом самовираження і самоствердження. Жодного з них не можна назвати шукачем пригод. Серед них багато аферистів і майже не трапляються авантюристи. Більшість з них – омніоманьяки, які нічим, окрім масштабів свого споживацтва, не відрізняються від банальних шопоголіків.
Звичайно, ми можемо їх за це засуджувати. Проте варто визнати, що ця хвороба не є характерною винятково для представників правлячої касти. Споживацтвом просякнуте все українське суспільство. Саме тому посеред критики влади часто чуємо щирі зізнання обивателів, що будучи на місці чиновників, кожен діяв би так само.
Україці майже повністю втратили абстрактні цінності. Не можна сказати, що вони їх заперечують, однак власним дітям зичать матеріального, а не духовного багатства. Мірилом успішності є все ті ж квартири, автомобілі, годинники та мобільні телефони. Неповноцінність власного життя компенсується пошуком кумирів серед щедрої комбатантської історії України. Навіть не маючи можливості замовити собі генеалогічні дослідження, кожен проводить свій рід від реєстрових або, на лихий кінець, від запорізьких козаків.
Середньовічні китайці заперечували можливість походження шляхетності від мертвих. За їхніми правилами шляхетність переходила не від батька до сина, а навпаки. Особа, яка здійснила якийсь непересічний вчинок, могла ушляхетнити не лише себе, але й кілька поколінь своїх предків. Проте дітям цієї особи доводилось знову виборювати собі суспільну повагу з нуля.
У китайців не було можливості ховатись за спини предків. Немає такої можливості і у нас. Можна скільки завгодно разів вшановувати героїв минулого, проте це не задовольнить потребу в героях сьогодення. Слава має властивість вивітрюватись, а найбільше значення має не те, скільки пам’ятників ми встановимо попередникам, а чи будемо ми самі гідні, хоча б маленької меморіальної таблички.
Олександр Данилюк

Немає коментарів:

Дописати коментар